На світі є красиві міста, а є надзвичайно красиві міста. Сан-Франциско — це такий кайф, після якого нікуди вже не хочеться повертатися. Один Алькатраз чого вартий! А Золота Брама? А справжня брама, китайська, у Чайнатауні? Сан-Франциско — це ліберті, це біт, це старі гіпарі, музика Західного узбережжя, це ґеї. Пьотр Вайль цілком влучно пише, що Сан-Франциско — це Захід. Західніше за нього вже тільки Схід.
Сан-Франциско — це City Lights, або ж Ферлінґетті. Сан Франциско Ферлінґетті.
Загалом це весела сумна історія — моя незустріч із Лоренсом Ферлінґетті.
Починаючи з жовтня, я сипав мейлами на адресу його книгарні (гаразд, хай уже називається по-нашому — «Вогні великого міста»!) про те, що в перших днях квітня я сподіваюся бути у Сан-Франциско з його золотою брамою. Чи не прийняв би він мене на півгодини? Чи не погодився б відповісти на кілька моїх запитань? Випити по філіжанці еспресо? Сфотографуватися? Пустити на двох косяка? Але відповіді на мої періодичні відозви не було жодної.
7 квітня, супроводжуваний каліфорнійсько-українськими друзями (їхні імена перелічені в моєму вірші «California Dreaming» — тому, де всі ми по черзі кидаємося в пекельно зимний океан, а потім глушимо на березі з пляшки хорватську сливовицю), так от, супроводжуваний новими друзями, я увійшов до святая святих біту і всього американського літературно-мистецького нонконформізму — книгарні «City Lights».
Я добру годину лазив її поверхами, нишпорив у стелажах, перетрушував книжки, набори грамофонних платівок і фотокарток. На стінах висіли велетенські чорно-білі фотопортрети, на яких можна було, зокрема, побачити оголеного — включно з чималеньким статевим членом — Ґінзберґа або молодого Андрєя Вознесенського в російській зимовій шапці з опущеними вухами. Людей було валом — не тільки тому, що субота, а й тому, що місце культове. Місце культу. Хтось міг би сказати сатанинського. Переходячи другим поверхом від раритету до раритету, я не міг не зауважити в певному коридорному відгалуженні дверей з табличкою «Видавництво». Тобто Лоренс Ферлінґетті мав би сидіти десь там, за ними. Я трохи потоптався у коридорі і врешті рушив напролом до чорношкірого менеджера. Чи міг би я побачитися з паном Ферлінґетті, я перекладаю його вірші, маю кілька запитань, півгодини, не довше, півгодини, лише півгодини, holy shit, півгодини — і я вільний перед самим собою птах! You know man, сказав на це менеджер, містерові Ферлінґетті 82 роки і в нього не так багато часу. Вчора він повернувся з Нікарагуа, завтра вилітає до Греції. В нього не так багато часу, man. Щоденно з ним хочуть побачитися 30 — 40 людей. Він не може всіх запросити, бо в нього не так багато часу. Напиши йому листа — він вирішить, чи зможе. Це єдиний вихід, man, бо в нього не так багато часу. Йому 82 роки, man.
Мені вдвічі менше, сказав я, але в мене теж не так багато часу. Відкладемо це на потім. Коли часу в кожного з нас буде просто-таки досхочу. На потім, на потім.
Потім був перехід через Бродвей і хтось ну зовсім як Ферлінґетті на протилежному боці.
Потім на світлофорі загорілося зелене і ми рушили назустріч один одному. Я не став зупиняти його на переході між тими автомобілями — у нас обох уже не було на це часу.
Ю. Андрухович, "Лексикон інтимних міст".
