НЕХАЙ ЗВЕРШИТЬСЯ ПРАВОСУДДЯ, НЕХАЙ ЗАГИНЕ СВІТ!
(стародавній суддівський жарт)
В новій книжці "гуру української літератури" Юрія Андруховича "Коханці юстиції" зібралися 9-ть новелок про різних "видатних" шахраїв-злодіїв, так чи інакше пов'язаних з Українською історією та увагою письменника... Самійло Немирич ("Самійло, або Прекрасний розбишака"), Богдан Сташинський ("БС вбивця СБ"), Альберт Вироземський ("Альберт або Найвища форма страти"), Мирослав Січинський ("Мирослав або Телеграми Цісарю") і інш. Про деяких Андрухович писав і раніше, а Альберту Вироземському, що був спалений у Львові в 1641 році, навіть колись присвятив п'єсу. Тепер вони усі живуть "під одним дахом" цього "параісторичного роману" та розважають українських читачів своїм злочинним єством... Хоча справжня історія деяких з них, відрізняється від літературної версії їх життя. Нижче дослідження шановної Тін_Тіна, що наразі існує лише в ФБ, а колись мала досить цікавий блог в ЖЖ. Принаймні цікавий мені -)).
---------------------------------------
СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ САМІЙЛА НЕМИРИЧА (ЖЖ tin_tina)
Думаю, як не всі, то більшість присутніх знайомі з цим героєм, з якого починався справжній Андрухович, гуру постмодернізму, патріарх Бу-Ба-Бу, претендент на звання найвідомішого за кордоном українського письменника. Думаю, немає особливої потреби розповідати про перипетії Анруховичевого Немирича, цього “недоречно забутого і завчасно згаслого пагінчика на дереві нашого національного бандитизму”.
От так воно почалося...
САМІЙЛО НЕМИРИЧ, АВАНТУРНИК,
посаджений за гвалт у вежу,
самому собі
вчора був ти герой одягався у плащ
їздив кіньми і саньми співав пияцьки
нині сівши у вежу ридай пропащ
згвалтувавши дівча що розносило пляцки
може сп'яну а може скосив тебе шиз
я не бачу причин для такого лайдацтва
тож лежи в ланцюгах лунко кинутий вниз
ти що пив і гуляв і мав купу багацтва
мав півміста друзяк і півміста курвів
розважався магнацьки цицьки мав і цяцьки
та знеславив себе і родину і львів
і дівча і курвів і вітчизну і пляцки
ти тепер найостанніший князь волоцюг
за невинне дівча що не з'їло б і муху
цокоти у пітьмі і лижи свій ланцюг
і лежи мов лантух окаянний свинтуху
недостоєн єси щоб кишки твої псам
запитає суддя та не в янка чи в яцка
а у тебе хоча ти не відаєш сам
чи дівчини хотів чи хотів її пляцка
чи кохання хотів що неторкане ще
пропливає над ринком де рила і туші
ну бо що це за світ і куди він тече
коли в ньому лиш тюрми і вежі й катуші
якось так воно все у глибокій дірі
і на Бога на чорта те личенько біле
от хіба що лишень упирі і щурі
і на цьому амінь Бідолашний Дебіле
І, зрештою:
”Самійло Немирич постригся у ченці 18 жовтня 1619 р. і під іменем брата Теодозія нечутно довікував у келії Почаївської лаври. По смерті, яка настала в січні 1632 р. від невідомої нічної хвороби, тіло його не розклалося і на п’ятий день, зберігаючи колишню пругкість та теплоту, почало пахнути мальвами. Однак він не був канонізований, оскільки так і не знайшлося ніде його свідоцтва про народження. Поступово перестали вірити в сам факт його існування”.
А в проміжку “між убивством старого караїма Ісаковича та пограбуванням волоської дипломатичної місії на чолі з боярином Георгіцою, що рухалася у розташування шведського короля восени 1614 р., везучи цінні папери з приводу трансільванської спадщини, Самійло Немирич віддався науці та мистецтвам. 1614 року він видав у Дрездені віршований латиною трактат “Про лікування маком і природу коноплі", дуже високо поцінований сучасниками та, на жаль, безповоротно втрачений сьогодні. Багато музикував, їздив околицями Львова на винайденому ним же праобразі нинішнього ровера, зрідка полював і писав полемічні листи проти уніатського єпископа Іпатія Потія”.
Сміливо поводячись з фактами, Андрухович таки насправді зумів схопити дух і головні тенденції епохи, а заодно й вічні цінності, до глорифікування і піднесення яких він неабияк спричинився.
Під “вічними цінностями маються на увазі:
- пляцки, поняття сакральне і магічне для будь-якого галичанина, незалежно від віку, статі чи ще якоїсь приналежності.
“Хоч там поеми мої несогірші
Брали під пляцки...”
Запевняю, на захід від Збруча цінується не оте злополучне сало, а саме пляцки!
- кава, у чані з якою компанія Немирича втопила райцю Щеп’юрського. Кожен галичанин свято переконаний, що саме завдяки нашому земляку Европа познайомилася з цим благословенним напитком. Жодні сумніви не сприймаються всерйоз, більш того, розцінюються як святотатство. А Павло Загребельний пішов ще й далі, твердячи, що навіть турки прийняли звичай кавопиття завдяки протекції Роксоляни, котра, чорт забирай, теж галичанка!
- начинені кишки, які так гарно вмів робити наречений прекрасної і гордовитої Амальки, різничук Пйотрусь.
“Ковбаси, шкварки, шпондерок, кишки...”
“Бідний фризієр заливсь сльозою,
Купив си кишки із трутизною...”
Без коментарів...
Але й деякі тенденції епохи передані майстром-постмодерністом правильно: у тодішньому Львові вічно сиділи якісь волоські місії, серед населення Речі Посполитої були надто багато шляхти (ну, не три чверті, а коли 17, коли 20 відсотків, але далеко більше, ніж у Франції – там благородний стан налічував не більше 3% від всього населення), Львів справді був неабияк причетний до ракочіївських воєн – тут угорські повстанці закуповували зброю, прорвавшись крізь кільце облоги Мукачівського замку. Хоча, звичайно, було то далеко пізніше від 10-х років 17-го віку...
А що ж було насправді?
Самійло Немирич – справді особа історична і згадувана у львівських документах. Однак вперше він у літературі засвітився не у згаданому Андруховичем витворі Владислава Лозинського “Правем і левем” (що Андрухович перекладає як “Шаблею і грамотою”, хоч вірніш було б “Законно і беззаконно”), а у “Хроніках міста Львова” Діонісія Зубрицького, москвофіла, приятеля Погодіна і Леопольда Захер-Мазоха (не того самого, а його батька, головного львівського поліцмейстера).
Отож - Зубрицький:
“1619 – у Львові був великий землетрус, з вікон випадали шибки, зі столів падали склянки, це відбувалося восени близько св.Покрови. Над містом з’явилася комета. Учні єзуїтської школи з невідомих причин вдарили на передміських жидів, ушкодили їхні будинки, а божницю знищили майже дощенту. Шпиталь Св.Лазаря перенесли з Калічої гори на вулицю Сокільницьку, де він є і тепер. Цього року трапився ексцес. Якийсь шляхтич Самійло Немирич здійснив у місті насильство щодо певної дівчини і за це був ув’язнений бурмистром Варфоломієм Уберовичем. Немирич заплатив дівчині, і його звільнили, але, палаючи ненавистю до бурмистра, він з гуртом прихильників напав на того, коли останній займався господарюванням у Скнилівку і силою забрав з собою. Про це розповіли львівському міщанину, родичу бурмистра Янові Лоренцовичеві, який на той час перебував в Ізяславі як правник, а той, попросивши в князя Заславського відділ збройного надвірного люду, рушив до села Немирича, оточив вночі дім, самого Немирича сполохав, а в’язня звільнив і привіз до Львова. Самого Немирича порубали в сутичці з сусідами”.
Оскільки витвору одного з братів Лозинських я так і не роздобула, то скористаюся далі книжкою «Кримінальний світ старого Львова» Андрія Козицького і Степана Білостоцького, справжнім скарбом для любителів історичних анекдотів...
Отож, після всіх описаних подій чудесний порятунок львівського бурмістра увіковічили подячним написом на табличці, закріпленій на щиті, що його тримав кам’яний левик перед Львівським магістратом. Скульптура дістала назву “левик Лоренцовичів”. Пізніше – здається, це сталося у 1848 році і супроводжувалося частими для Львова бурдами і розрухами, - її перенесли на Високий Замок і там вона собі перебуває й досі, трохи збоку від головної доріжки підйому на Замкову гору.
Отак воно було насправді.
Але мушу зауважити, що є в нашій історії герої, вельми схожі на Немирича не реального, а Андруховичевого. Це, хоч би, Федір Острозький, пострах Европи, начебто причетний до святотатства над Ченстоховською Божою Матір’ю, котрий закінчив життя в ореолі святості і був пізніше канонізований. І Миколай Потоцький, пан Каньовський, герой незліченного числа скандалів та анекдотів, звинувачуваний в убивстві прекрасної і непоступливої Бондарівни, щедрий меценат і знавець мистецтва, покровитель геніяльного Пінзеля, фундатор Почаївської лаври, де й провів схил свого бурхливого і грішного життя. Подібно до Самійла Немирича.
А в справжню, “шкільну” історію втрапив інший Немирич, “філософ, поет і єретик” Юрій, котрий, однак, не був “безжальним героєм кампанії 1648-49 рр.”, бо пристав до Хмельницького пізніше. Однак про нього, Бог дасть, коли-інде...
