САН-ФРАНЦИСКО

На світі є красиві міста, а є надзвичайно красиві міста. Сан-Франциско — це такий кайф, після якого нікуди вже не хочеться повертатися. Один Алькатраз чого вартий! А Золота Брама? А справжня брама, китайська, у Чайнатауні? Сан-Франциско — це ліберті, це біт, це старі гіпарі, музика Західного узбережжя, це ґеї. Пьотр Вайль цілком влучно пише, що Сан-Франциско — це Захід. Західніше за нього вже тільки Схід.

Сан-Франциско — це City Lights, або ж Ферлінґетті. Сан Франциско Ферлінґетті.

Загалом це весела сумна історія — моя незустріч із Лоренсом Ферлінґетті.

Починаючи з жовтня, я сипав мейлами на адресу його книгарні (гаразд, хай уже називається по-нашому — «Вогні великого міста»!) про те, що в перших днях квітня я сподіваюся бути у Сан-Франциско з його золотою брамою. Чи не прийняв би він мене на півгодини? Чи не погодився б відповісти на кілька моїх запитань? Випити по філіжанці еспресо? Сфотографуватися? Пустити на двох косяка? Але відповіді на мої періодичні відозви не було жодної.

7 квітня, супроводжуваний каліфорнійсько-українськими друзями (їхні імена перелічені в моєму вірші «California Dreaming» — тому, де всі ми по черзі кидаємося в пекельно зимний океан, а потім глушимо на березі з пляшки хорватську сливовицю), так от, супроводжуваний новими друзями, я увійшов до святая святих біту і всього американського літературно-мистецького нонконформізму — книгарні «City Lights».

Я добру годину лазив її поверхами, нишпорив у стелажах, перетрушував книжки, набори грамофонних платівок і фотокарток. На стінах висіли велетенські чорно-білі фотопортрети, на яких можна було, зокрема, побачити оголеного — включно з чималеньким статевим членом — Ґінзберґа або молодого Андрєя Вознесенського в російській зимовій шапці з опущеними вухами. Людей було валом — не тільки тому, що субота, а й тому, що місце культове. Місце культу. Хтось міг би сказати сатанинського. Переходячи другим поверхом від раритету до раритету, я не міг не зауважити в певному коридорному відгалуженні дверей з табличкою «Видавництво». Тобто Лоренс Ферлінґетті мав би сидіти десь там, за ними. Я трохи потоптався у коридорі і врешті рушив напролом до чорношкірого менеджера. Чи міг би я побачитися з паном Ферлінґетті, я перекладаю його вірші, маю кілька запитань, півгодини, не довше, півгодини, лише півгодини, holy shit, півгодини — і я вільний перед самим собою птах! You know man, сказав на це менеджер, містерові Ферлінґетті 82 роки і в нього не так багато часу. Вчора він повернувся з Нікарагуа, завтра вилітає до Греції. В нього не так багато часу, man. Щоденно з ним хочуть побачитися 30 — 40 людей. Він не може всіх запросити, бо в нього не так багато часу. Напиши йому листа — він вирішить, чи зможе. Це єдиний вихід, man, бо в нього не так багато часу. Йому 82 роки, man.

Мені вдвічі менше, сказав я, але в мене теж не так багато часу. Відкладемо це на потім. Коли часу в кожного з нас буде просто-таки досхочу. На потім, на потім.

Потім був перехід через Бродвей і хтось ну зовсім як Ферлінґетті на протилежному боці.

Потім на світлофорі загорілося зелене і ми рушили назустріч один одному. Я не став зупиняти його на переході між тими автомобілями — у нас обох уже не було на це часу.

Ю. Андрухович, "Лексикон інтимних міст".

Аллен Гінзберг, "СУПЕРМАРКЕТ У КАЛІФОРНІЇ".

 

Думаючи про тебе цієї ночі, Волте Вітмене, я сходив бічними вулицями поміж деревами 

болем голови замучений в місячному повню задивлений. 

У голодному виснаженні й відшукуванні образів я ввійшов 

до неоново-овочевого супермаркету, мріючи про твої, Волте Вітмене, довжелезні переліки! 

О яка персиковість, які напівтіні! Цілі родини скуповують овочі пізнього вечора! 

Проходи, забиті чоловіками! Жінки з авокадо, діти в помідорах! – а ти, Гарсія Лорка, що ти 

там випорпуєш з-під кавунів? 

І тебе я побачив, Волте Вітмене, бездітний самотній старий корчувальнику, як перебираєш

м’ясива у холодильнику, позиркуючи на пацанів з персоналу. 

Я чув як ти кожного з них запитував: Хто вбив ці котлети? По чому банани? Це ти, мій Ангеле? 

Я валандав туди і назад між діамантово-бляшанкових стелажів слідом за тобою, 

крамничні детективи – як міг я собі уявити – за мною нюшили. 

Ми удвох прямували відкритими коридорами у своїй осамотілій химерності, 

надгризаючи артишоки, заволодіваючи всіма мороженими смаколиками 

й ані разу не наблизившись до касирів. 

Куди ми йдемо, Волте Вітмене? Усі двері зачиняться вже за годину. 

Котрий зі шляхів означить нині твоя борода? 

(Я торкаюсь твоєї книги, уявляю нашу одісею супермаркетом і відчуваю як це безглуздо). 

Будемо йти всю ніч порожніми вулицями? Дерева примножать ряди тіней, 

згаснуть світла в будинках, ми удвох будемо найсамотніші. 

Будемо крокувати марячи про втрачену Америку любові, минаючи сині автомобілі на шосе,

рухаючись додому, до нашого безмовного притулку? 

Ах, батьку, сивобородий, самотній старий вчителю мужності, 

яку Америку ти побачив, щойно Харон багром відбився від задимлених берегів і ти 

озирнувся з човна пропадаючи в чорних водах Лети? 

(пер. Ю. Андруховича) 

А тут графічний варіант цього вірша: http://www.signature-reads.com/2016/06/an-illustrated-guide-to-ginsbergs-delightful-poem-on-walt-whitman/

Сер Артур Конан Дойл, "Собака Баскервілів".

Доктор Мортімер про себе, під час знайомства з Шерлоком Холмсом: "A dabbler in science... a picker up of shells on the shores of the great unknown ocean..."

Таки вміють ці "британські вчені" відрекомендуватись... треба буде запам'ятати -))

"WERK OHNE AUTOR"/"Работа без авторства"

"Не голосуйте. Никогда не выбирайте партию. Выбирайте искусство. В политике только или-или. Лишь в искусстве свобода - это не иллюзия. Только художник после нацистской катастрофы способен вернуть людям чувство свободы. У каждого, будь он мусорщиком или фермером, есть шанс стать художником... Если он будет развивать свои способности без внешнего руководства. Если вы не свободны, совершенно свободны, вы - никто. Только освободив себя, вы сделаете свободным мир. Вы - священники, вы - революционеры, вы - освободители. Приносите пылающие жертвы."

Цитата из фильма Флориана Хенкеля фон Доннерсмарка (Florian Henckel von Donnersmarck).

Милорад Павич, "Другое тело".

"— Что ты думаешь об этом подземном чуде, о терракотовой армии? — спросила как-то раз Лидия, когда они с Лизой сидели на скамейке. — Что это такое, чему она служила? Ты археолог, ты должна знать.

— Что тебе сказать? Я это понимаю следующим образом. Давным-давно некий китайский государь приказал составить полный список всего и вся, что есть в его огромной армии. Тысячи людей тысячи лет инвентаризировали в самых мельчайших подробностях всё — от пряжки на поясе солдата до бороды командира конного эскадрона. Каждый конский хвост, каждое седло и уздечка, каждая неповторимым образом заплетенная грива жеребца — все это разнообразие нашло свое точное отражение в огромном военном списке. Записан был каждый ус и цвет глаз каждого солдата, его обувь и его нож, знак различия и годы, запечатленные на лице. Пехота, вспомогательные войска, повара и конники, копья и щиты, все, что имеет и теряет в походах армия, все, что ей служит и чему служит она, — все это было занесено в огромную книгу военных списков и инвентарных описей.

Но только государь не был наивным, он знал, что книга — вещь ненадежная. У него и в мыслях не было приказать своим переписчикам доверить эти бесконечные списки словам и бумаге, которые всего лишь эхо и пепел. С какой стати? Ведь и мысль, человека ли, животного ли, тоже создана не из слов. Человек ее просто переводит в слова. Итак, переписчики могущественного государя отразили свою инвентаризацию в глине. Из обожженной глины была сделана в натуральную величину копия огромной армии царя, от конюха до сокола на рукавице гонца. Было создано своего рода другое тело армии. Десятки тысяч солдат и коней, собак, кобыл с жеребцами, все это было сделано из глины, то есть из земли, так же как Творец из земного праха создал человека. Потом все это было распределено в том же военном порядке, какой был принят в армии государя. Короче говоря, каждый солдат был словом, а вся глиняная армия книгой, из слов которой, сочетаемых в различные комбинации, можно было по желанию создать любую эпическую песнь.

Как только такая терракотовая армия стала реальностью пространства, государь приказал закопать своих глиняных воинов, закопать все войско. Точно так же, как и Творец распорядился, что каждое существо, созданное из праха земного, должно обратиться в прах, из которого произошло. Когда приближенные государя спросили, почему терракотовое войско должно быть закопано, он ответил: «Они — книга. Эту книгу я пересылаю в руки Того, кто вне времени и пространства, поэтому и они должны передвигаться тем путем, который проходит вне времени и пространства, а это значит — под землей».

Итак, терракотовую армию закопали. Это означает, что книга, словно надежное заказное письмо, пустилась в путь к Тому, кому она и предназначалась. И она, неся свое послание, путешествовала под землей тысячи лет. Что должен был узнать из нее Тот, кому была отправлена эта терракотовая книга, мы понять не сможем. Он из такого количества слов мог сложить все, что Ему угодно. Она была чем-то вроде бескрайнего словаря жизни властелина и жизни на земле в целом. Из этого изобилия слов можно было создать все — войну или, наоборот, мир. Послание могло означать: мы закопали все наши армии под землю. Чтобы на земле остался мир. Или что-то другое, что касается не государя, который посылает книгу, а Того, кому эта книга послана. Может быть, войско должно было послужить именно Ему, Тому, а не государю, который послал его в подарок.

А потом, много веков спустя, произошла трагедия. Через столетия и столетия, сквозь которые маршировали китайские воины, кто-то случайно откопал ухо коня. Потом всего коня целиком, а потом слетелись все мы, целая толпа специалистов, и, радуясь как дети, выкопали армию терракотовых воинов, остановив тем самым ее поход, помешав дальнейшему путешествию и вручению терракотовой книги Тому, для кого она была написана. И теперь, оттого, что книга снова оказалась возвращена во время и пространство, Тот Некто, где-то за пределами времени и пространства, продолжает напрасно ждать ее и те послания, которые были отправлены Ему много веков назад. Общение человеческого рода с Тем, к кому была сделана попытка обратиться таким образом, с помощью книги, прервано по вине нас, археологов, и мы никогда не узнаем, какие послания не принял и уже никогда не примет Тот, кто принимает решения о жизни и смерти, о мире и войне, о живом и мертвом прахе…"

Вуди Аллен, "Свитки Красного моря".

"...был человек, торговавший рубахами, и наступили для него тяжелые времена. Не шел товар, и заглохла вся торговля его. И воззвал он к Господу, говоря: "Боже мой, для чего Ты послал мне такие испытания? Ибо враги мои торгуют вовсю, а я за неделю не продал ни рубахи. И это в разгар сезона. Взгляни, Господи, на товар мой. Смотри, какая вискоза. Боже мой, есть и с воротничками на пуговицах, есть под галстук — и всё лежит. А ведь я всегда следовал заповедям Твоим. Почему же не могу ныне заработать на хлеб насущный, и младший мой брат вынужден мыть полы в "Детском мире"?

И услышал Всевышний его молитвы, и отвечал рабу своему, говоря:

— Насчет рубашек...

— Да, Господи, — воскликнул тот человек и упал на колени.

— Нашей крокодильчика.

— Что, Господи?

— Что слышал. Нашей крокодила на карман. Не пожалеешь..."

Олів'є Бурдо, "Чекаючи на Боджанглза".

"... Малий, в житті є всього два типи людей, яких треба будь-якою ціною уникати. Це вегетаріанці та професійні велосипедисти. Перших треба уникати через те, що людина, котра відмовляється від антрекота, точно в попередньому житті була канібалом. А других через те, що люди із супозиторієм на голові, котрі свої булки намагаються засунути в колготки яскравих кольорів, аби в такому вигляді кататися на велосипеді, точно не при тямі. Тому, якщо колись ти зустрінеш велосипедиста-вегетаріанця, то, малюче, послухай моєї поради, з усіх сил його відштовхни, аби трохи виграти часу, та біжи дуже довго та дуже швидко!.."